"Біль нагадував мені про те, що ВІН був насправді..."

холод... дрож по тілу... тисячі холодних рук торкаються моїх плечей... руки вже не живі... безліч днів тому
вони були живі.теплі.ніжні.щирі.гарячі.
тепер лише холод тисячі снігів. відчуваю крижаний подих на плечах...
страх пронизує серце.
обернутися? не можу... ні.
побачити минуле, щоб пережити його знову?
а після цього що? ні. не можу. якщо побачити,
то вмерти.
нащо жити...якщо бачити одне і те ж постійно. ні. не можу. ще не час.
відірвати руки від... срібні голки холоду все глибше. тіло крижаніє. але не хочу.
страх часом керує людськими почуттями... банально.
проте і не тільки він. бувають різні причини.
забуття? лише слабкі руйнують миттю життя. я не з таких.
так холодно мені не було ніколи.
крига - тіло, серце - лід, слова - тиша, я - тінь душі
ламає. ла-ма-є. страшно.
а поруч - нікого.
ще жевріє душа.
не втрачу.
відчуваю металевий відблиск. шия. гострий біль...
пронизливий крик...

досі я чую цей холод по шкірі...
досі я чую цей крик...
досі...
досі я відчуваю... те

«…Когда в мире мир, когда все вещи пребывают в покое, когда все в своих действиях следуют 
за своими начальниками, тогда музыка поддается завершению.

 Когда желания и страсти не идут неверными путями, тогда музыка поддается 
усовершенствованию. У совершенной музыки есть свое основание. Она возникает из равновесия. 
Равновесие возникает из правильного, правильное возникает из смысла мира. Поэтому говорить 
о музыке можно только с человеком, который познал смысл мира.

Музыка покоится на соответствии между небом и землей, на согласии мрачного и светлого.

Гибнущие государства и созревшие для гибели люди тоже, правда, не лишены музыки, но 
их музыка не радостна. Поэтому: чем бурнее музыка, тем грустнее становятся люди, 
тем больше опасность для страны, тем ниже падает правитель. Таким же путем пропадает и 
суть музыки…»

Герман Гессе «Игра в бисер»

Ернест Хемінгуей

Прощавай, зброє

Війна…

«Війни не виграти перемогами» – і це дійсно так. Війна – найстрашніше, що може бути у цьому житті, оскільки вона несе численні втрати, море крові, вічні розлуки, ріки сліз… А відповідно – ніхто не перемагає. Всі програють.

«…

–      Гірше бути не може, – чемно мовив Пассіні. – Немає нічого гіршого, як війни.

–      Поразка ще гірша.

–      Не вірю, – так само чемно відказав Пассіні. – Що таке поразка? Це коли всі йдуть по домівках.

–      А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер.

…»

   «Кінця не буде. Війна не має кінця»… війна, на жаль, постійна… «Війна» за життя, за свободу, за право, за кохання, за… практично за все… За все мусиш воювати, часом навіть не розуміючи цього. Ілюзія – колись буде вічний мир!.. Хочеться тішитися цією бажаною ілюзією. Проте наші герої (Кетрін Барклі та Фредерік Генрі й інші) борються постійно. Вони хочуть жити, хочуть просто бути, бути разом. Це ж такі прості на перший погляд «речі», а мабуть, усе ж таки це найскладніше, що може бути, а все інше порівняно з цим – дрібнички, ніщо… «…Якими  нікчемними здаються тепер ті перепони, що колись так багато важили».

Віра…

Відсутність бажання вірити, відсутність духу релігії, відсутність почуття щастя, відсутність Бога у серці… Це все творило душу та серце Фредеріка. Він не бачив потреби, не розумів усього цього, хоча думав, що розуміє. «…То зовсім інше. Ви не можете знати, що воно таке, поки не звідаєте». Не довго довелося цього чекати головному героєві. Він повірив у Бога, відчув кохання, а в ньому і щастя, відчув те, чого раніше цурався. Людина є залежною від усього, а перш за все – від долі. Доля, то є життя його. Саме так мало все статися.  «Лише поразка робить людей християнами», – так казав священик ще в середині твору, а наприкінці ми це «побачили» самі. 

Любов…

Любов і дощ, щастя і біль… Фредерік казав, що ніколи не кохав і ніколи не буде. Думки руйнуються так, як і мрії.

«Просто я так кохаю тебе, що нічого більш для мене не існує».

«Ніколи від тебе не поїду, – сказав я. – Я нічого не вартий без тебе. Як немає тебе – немає і життя».

Життя було. Вони були щасливі. Лише дощ часто їх турбував. Особливо Кетрін, яка боялася дощу, бо на її думку, він вбиває її, вбиває його. «Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні». Характер дощу, а також його «присутність» у певні моменти, налаштовували на якесь нещастя, якусь біду… Дощ затьмарив сонце у їхньому житті, погасивши палке полум’я почуттів двох сердець. Світ убив її, дитинку, його друзів і, зрештою, його самого…

«Коли люди привносять стільки мужності в цей світ, світ доконче має вбити їх, щоб зламати, отож звичайно і вбиває. Світ ламає кожного, а опісля багато хто ще й міцнішає на зламах. Але тих, хто не дає себе зламати, він убиває. Він убиває і дуже добрих, і дуже ніжних, і дуже хоробрих –  йому однаково. А коли ти ні з тих, ні з тих і ні з тих, можеш бути певен, що він уб'є і тебе, тільки не так скоро, без поспіху».

«Просто життя не таке вже й складне, коли тобі нема чого втрачати»!

«Але це моє життя. І саме його я вибрав…»

«Я не хочу стати якою-небудь там зіркою, я стану легендою».

Перші кроки… такі впевнені, такі рішучі. Інакше бути не могло… Інакше не могло бути з ним… Він став легендою. Його бажання здійснилося, проте, на жаль, здійснилося й інше – доленосне: «У мене немає ніякого бажання жити до 70 років: це, мабуть, дуже нудна справа».

Іноді дивуюся: «Чому такі бажання, іноді божевільні, здійснюються?». Шкода, шкода не лише мені, а й мільйонам таким як я. Він дійсно став легендою для кожного з нас. Це не фанатизм, це – відчуття гордості, визнання його таланту, почуття поваги.

Він казав, що секрет успіху «НАЗВА ГУРТУ» залежить, передусім, від його неперевершеної харизми.

У той час, коли всі займалися чорт зна чим, казав Оззі Осборн, гурт «НАЗВА ГУРТУ» творив Музику, Музику, виключно з великої літери. Адже Вона жива навіть зараз, коли його немає.

На його думку, «просто існувати», мати лише одну сторону характеру, яка знаходить віддзеркалення у всьому, що ти робиш – нудно. Він – був людиною протилежностей, змінювався щодня, «як хамелеон». Кожен його новий день відрізнявся від попереднього, «а я з нетерпінням чекаю цього, я не хочу бути одним і тим же».

Час ішов… Його скоро мало не стати. Але який він був молодий ще! Останні роки, останні хвилини життя він присвятив їй. Тій, котра ніколи не зраджувала, ніколи не суперечила, та, котра любила його – вона – музика. Останні подихи, останню любов і останній талант він уклав у неї…

Він помер, проте його голос звучить і досі…

Їх залишилося троє, але вони й дотепер відчувають його поруч. Пам’ять не зникає безслідно:

– Я люблю співати. Але Фредді співав на зовсім іншому рівні, – пригадує Брайан Мей.

–        Є лише один Фредді, і замінити його неможливо, – наголошує Джон Дікон.

–        Постійно доводиться чути, яким чудовим шоуменом був Фредді. І це часом бісить мене. Не шоуменом він був – він був великим музикантом!, – згадує Роджер Тейлор. 

«Все дуже просто: він був однією із найвизначніших постатей за всю історію рок-н-ролу», – Елтон Джон.

Таке життя вибрав Фредді Мерк’юрі разом із гуртом «QUEEN» – своєю Королевою.

«Втеча від свободи» Еріх Фромм

             Якщо подивитися на площу (вулицю, майдан…) згори, наприклад із даху будинку, впадає в око те, що люди, немов мурахи… Поспішають, біжать, прогулюються, шкутильгають… Вони прямують… Кожен туди, куди його веде доля, обов’язок, намір… Дороги перетинаються, думки витають схожі, долі збігаються, слова все ті, але про інше, яке (інше) дуже схоже… Фактично те ж. Але якщо взяти людину, як особистість, вона зовсім інакша. Ми всі різні, проте ми всі схожі. Хм, виходить щось незрозуміле… Суперечність думок, чи це реальність?

Свобода. Цікаве слово. Проте не кожен дасть точне визначення власне свободи. А це логічно, бо точного визначення немає. Для кожного її значення інше. Свобода буває різна: свобода слова, свобода віросповідання, свобода вибору, свобода матеріальна, свобода як незалежність від когось, свобода почуттів, свобода… Кожен укладає у це слово те, що йому ближче, що важливіше…

«Втеча від свободи» Еріха Фромма. Автор каже, що втеча від свободи – це аналіз феномену людської стурбованості викликаної розпадом середньовічного світу, в якому людина, в супереч усім загрозам, відчувала себе впевнено та безпечно. Власне для мене це щось інше і назвала би книжку я дещо інакше – «Вимушена втеча від свободи». Чому так? А досить просто пояснити. Якщо взяти людину – то вона звісно вільна. Ходить туди, куди хоче, робить те, що хоче, читає те, що бажає… але… але… не усвідомлюючи цього вона керується підсвідомістю, вона керується певним впливом інших: друзів, наприклад, – при виборі книжки, рекламою – при виборі продукту, кар’єрою – від вибору можливості, професії (студент) –думками та бажаннями батьків... Ми робимо те, що ми не хочемо, що ми, можливо, ніколи б самі не зробили. Ми робимо те, що МАЄМО – так треба, але це не наше рішення. Практично від усього ми залежні – від погоди, від друзів, від батьків, від держави, від світу… Від усього. То яка це зрештою втеча від свободи? Це ВИМУШЕНА ВТЕЧА ВІД СВОБОДИ, це – не ми, не наші рішення, не наші бажання… То ким ми є? Розумні істоти… Хм… Нас так принаймні називають… Так, ми розумніші, але все це настільки відносно, це все… Самі ми не втікаємо від свободи. Ми вимушені це робити… Ми всі залежні…     

Добро і зло = відносність.

Охоплюю долонями полум’я свічки, чекаючи тепла, чи, може, прагнучи болю?

Дарую бідним допомогу чи, можливо, прагну позбутися нещодавнього сорому, муки скупості?

Пишу про жорстоку реальність світу, чи, можливо, руйную світогляд, рожеві мрії підлітків?

Добро і зло = відносність. Ці два поняття є абстрактними. Вони – інший вимір.

Кожне з них понять ми розуміємо по-різному. Що для мене може бути добром, для Вас є злом. У певній дії, речі, думці… можна побачити зло та добро. Що сповнює твоє серце, чим ти дихаєш, як ти поступаєш – саме те заповнює тебе. Бачиш світ досконалим, прекрасним, без зла – добро тебе оточує, воно в тобі. Є очевидцем жорстокості, несправедливості, тобі причинили біль, тебе «зламали», не бачиш добра – злість навколо і в тобі теж.

Добро виникло на противагу злу? Тобто, щоб підкреслити те, що є протилежністю йому? Можливо. А, можливо, не все так погано? Тобто зла не так багато як думаємо? Просто ми не вміємо бачити це добро? Можливо. Вплинути легко, важче віднайти себе, віднайти правду, добро. Але яке життя, коли немає добра? Як жити у такому випадку? Стереотипи, обурення, дратівливість, заздрість – руйнує позитивне бачення, немов пелена на очах, темінь…

 Добро і зло – основа світу і його світобудови... Без цих понять уже не можливо жити. В кожній людині закладаються співвідношення добра і зла. І саме вони супроводжують її все життя. А людина сама вибирає чого в ній має бути більше…

Ветер шепчет тихо-тихо,
                               Сердце млеет – еле слышно,
                                                               Слезы катятся – не слышно
                                                                                               Губы шепчут что-то вкратке.

Луна мечтает одиноко,
                               Звезды катятся слезами,
                                                              Небо хмурится, вздыхая
                                                                                             Что-то чересчур печально.

Тишина везде мерцает.

                               Но время отбывает каждый стук
                                                              Разорванного сердца моего,
                                                                                             Что бьется вновь и вновь,
                                                                                                      Забив о страшной муке.

Муке той, что я одна,

Муке той, что ты не со мной…

Вкраїну не шукай у когось,

Вона в тобі!

Торкни струну.

    Вона в тобі, якщо ти сам є…

вдихнути б присмак кольору очей...

pSeVdo - Знаєш

слова: О.Бистрицький, музика: А.Корчак

Знаєш, є тисячі слів
Мною несказаних тобі ніколи.
Знаєш, а я б не зумів
Їх повторити ще раз і хоч комусь.
Знаєш, я взяв би лиш три,
Ні не банальних отих про кохання.
Знаєш, у світі лиш ти
Чутимеш моє маленьке зізнання!

Приспів:
Знаєш, а ти права!
І не важливо насправді у чому.
Може, це й тільки слова,
Просто не сказані досі нікому.
Знаєш, я був неправий,
Що не казав тобі цього одразу ж.
Знаєш, ти певно забий,
Ти просто відчуй так, як я все це кажу!

Знаєш, у відповідь ти
Глянеш розгублено, навіть здивовано.
Спроба відповісти
Буде загублена і неприхована.
Знаєш про справжню красу -
Сльози і радість на твому обличчі!
Знаєш, ти витри сльозу,
Сльози для справжньої леді не личать!

Приспів

Знаєш, є тисячі слів
Мною несказаних тобі ніколи.
Знаєш, а я б не зумів
Їх повторити ще раз і хоч комусь.
Знаєш, я взяв би лиш три,
Ні не банальних отих про кохання.
Знаєш, у світі лиш ти
Чутимеш моє маленьке зізнання!

Знаєш, а ти права...

Теплый воздух, грустный, неподвижный, ласкал и напоминал о невозвратном. Солнце, как больное, тускло горело и багровело на бледном, усталом небе. Сухие листья на темной земле покорные лежали, мертвые.

Сологуб Ф. Мелкий бес

Забыть… забыться… раствориться…

Запомнить… помнить… и… сберечь…

Все то, что я имела…

Чем жила и что любила…

Не быть твоей,

А быть свободной навсегда…

Надвечір’я огортає місто...

Важкі темні дощові хмари, наче привиди, снують небом, і, здається, ось-ось почнуть падати на землю. Подув вітерець і вони, ніби доганяючи, а то й випереджаючи одна одну, почали зникати за обрієм. І таки не даремно старались пустунки-хмарини – почав накрапати теплий осінній дощик, який згодом переріс у зливу. Але це тривало недовго. Незабаром переді мною розкрилось синє небо з біло-сірими, неначе з вати, баранцями. За декілька хвилин знову подув вітрюган, ніби з-під землі, виринули важкі, темні хмарища і почали снувати по небу.

У природі відбувалось щось дивне, незрозуміле…

Вечір опускався на землю. Вже не було видно сонця, тільки небокрай з багряною загравою нагадував, що скінчився ще один день на цій чудовій землі.

Ступаю по сірому мокрому асфальту, під ногами опале листя, що своїм жовтаво-червоним відтінком нагадує осінь. Крона дерев переважно ще зберігають зелений колір, віддаючи палітрою його відтінків.

Вітер, хизуючись своєю силою, розганяє хмарки, хилить тонкі деревця, змушує старі велетні шуміти кронами. Мокрі лавки не приваблюють перехожих. Та й милуватись краєвидом з Володимирської гірки краще стоячи, вибравши нелюдне місце.

Важкі чорні хвилі, ніби граючись, розбиваються об берег і краплинами холодної води розлітаються врізнобіч. Який же ти гарний та дивовижний, Славуте! Здається і назви кращої для тебе не придумати. Дніпро! Отак би стояти годинами, слухати твою сумну сповідь, вдивлятись у безкрає небо з сірими хмариноньками... Але взір мимоволі переходить на пам’ятник князеві Володимиру з мудрим людяним видом. Стоїть він, огорнутий кронами дерев, піднявши великий сірий хрест, неначе оберіг, ніби охороняючи Київ і нас з вами. Це наша безцінна історична пам’ятка.

Щось защеміло в грудях. Якесь незбагненне почуття переповнило душу і мимоволі все єство наповнилось гордістю за мій народ, за мою рідну землю.

Незчулася, як засвітились ліхтарі, і тільки тепер збагнула, що настає ніч. Ще раз піднімаю голову, вже майже чорне небо, великі темні звої повисли над містом... Від ліхтаря до гілки старанний павучок заснував собі мереживо-хатинку, де, немов маленькі діамантики, ще гойдалися краплинки дощу. Полохливо цвірінькнула нічна пташка, зашуміло листя на деревах, застогнав Дніпро, сповіщаючи про негоду. Знову почали падати великі важкі краплі...

скло.... але крізь нього бачиш інший світ..... сповнений іншого смаку, іншого відблиску... іншого болю.... крізь нього бачиш те, що бачити не маєш....